Парадокс Нострадамуса

Ця історія розпочалася навесні 1990 р. у той момент, коли автор цих рядків несподівано виявив у каталозі Центральної наукової бібліотеки АН України облікову картку, що свідчила про наявність у фондах оригіналу «Les Prophéties» знаменитого Мішеля Нострадамуса. У відповідь на прохання показати раритет, завідувачка відділу рідкісної книги ЦНБ Євгенія Петрівна Демченко сумно посміхнулася – не зважаючи на багаторазові прохання відвідувачів, на жаль, книгу знайти не можуть. Мабуть, втрачена, чи вкрадена, як і багато в нашій історії. І все ж, поступившись настійним умовлянням, Євгенія Петрівна вкотре вирушила на пошуки і… книга була виявлена завдяки Божому провидінню, а формально – помилці під час заповнення облікової картки. І ось цей великий твір великого автора, скарб розміром 10 х 16 см і об’ємом 130 сторінок, виявився першим повним посмертним зібранням так званих «Les Prophéties», виданим у Ліоні в 1605 році.

Недосконалість існуючих перекладів стимулювала створення перекладу досконалішого, максимально наближеного до оригіналу. Враховуючи, що віршована форма була обрана Нострадамусом не більше ніж з метою облагородження літературного матеріалу, автори перекладу обмежилися прозовим підстрочником, щоб нічого не проґавити і нічого не спотворити. Знавця середньофранцузької мови, що ще орієнтується в прованському діалекті і латині, знайти виявилося не так вже й просто. Але ось, нарешті, спільні зусилля сертифікованих вчених Київського Державного Університету доктора філології В.Бурбело та кандидата філології О.Соломарської увінчалися успіхом, і в 1991 р. київське видавництво «Либідь» публікує найдосконаліший з існуючих перекладів спадщини визначного французького астролога.

«Я сиджу вночі, один у таємному кабінеті, Спершись на мідну підставку, Язичок полум’я, що виходить із самотності, Приносить успіх тому, хто не даремно вірить»

Цими словами починаються Центурії (століття), що викликають протягом усього свого багатовікового існування не тільки неослабний інтерес істориків, окультистів і обивателів, а й матеріал для неймовірної кількості підробок і спекуляцій. Протягом останніх століть підвищеною увагою творчість Нострадамуса незмінно користувалася в критичні моменти історії: від Великої французької революції, Наполеона та Гітлера до сьогодні. І щоразу «видатні тлумачі» безапеляційно стверджували, що «Пророцтва» описують саме їхній час, їхню місію. Нострадамус пише, що не вважає себе пророком. Розповідаючи про майбутні події, він за традицією не називає дат, за винятком періоду з 1555 по 1567 р., де вказані не тільки роки, але й місяці. Жодний із біблійних пророків, повідомляючи волю Господа, не вказував термінів її виконання, тим самим даючи людям шанс змінити порочний курс. Ті ж принципи намагався наслідувати і Нострадамус. Мабуть, тому зміст майбутніх подій викладено їм у формі символічної алегорії.

“Я приховав тут від знаючих і обережних, тобто могутніх і правлячих, і роз’яснив все обраним і проникливим”, – пише він у передмові до першого видання.

Здавалося б, мета подібного вуалювання зрозуміла – не дати політикам як тодішнім, так і майбутнім можливості спекулювати доленосною інформацією в корисливих інтересах. Християнин цілком і повністю покладається на Божу волю, а тому позитивність чи негативність свого майбутнього ставить в залежність від Божої оцінки власних стосунків і вчинків у теперішньому. Атеїст, як і окультист, покладається переважно на власні сили, тому знання майбутнього вважає фатальним і тому однозначно необхідним.

Інформація про завтрашні дні на різних людей впливає по-різному. Коли майбутнє відкривається з кращого боку, це примножує сили та вселяє оптимізм. Негативна ж інформація тимчасово деморалізує, а у гіршому випадку – програмує заданий результат. Це особливо яскраво проявляється у випадках, коли людина дізнається про конкретний термін будь-якої катастрофічної події. Тому «туманний стиль» викладу «Les Prophéties» М.Нострадамуса загалом можна вважати виправданим.

Як і коли отримав він дар провидця? Біографи відзначають три значних періоди у житті великого провісника, причому межі між ними позначені досить жорстко.

Перший період (1503-1538 рр.) – становлення особистості, здобуття вищої медичної освіти, одруження та народження дітей, успішна лікарська діяльність та… невдала боротьба з епідемією, в якій гине не лише його професійна репутація, а й уся родина. Повне фіаско у 35 років!

Другий період (1538-1545 рр.) – біографи згадують про мандрівки південним Заходом Європи. Але де саме побував Нострадамус і причину його тріумфального повернення історики нічим пояснити не можуть. А тріумф був абсолютний – перемога над епідеміями в Ексі та Провансі. Причому одужання наступало лише у разі поєднання медикаментозного лікування та певних молитов. Іде в небуття лікар-невдаха. На зміну Нострадамусу-обивателю приходить Нострадамус-цілитель – глибоко віруюча людина, життя та діяльність якої цілком присвячені утвердженню християнського ідеалу.

Величезні гроші, отримані від короля за перемогу над епідеміями, він жертвує сиротам та мешканцям постраждалих областей; створює фундаментальні праці в галузі медицини, філософії, астрології і, нарешті, публікує «Пророцтва», які здобули йому всесвітню популярність на віки.

Користуючись заступництвом короля Генріха II, а потім Карла IX, Нострадамус проте відмовляється від благ придворного життя і все частіше, замикаючись у стінах францисканського монастиря, вдається до молитов і літературної діяльності.

У ніч проти 1 липня 1566 року у монастирській келії настає смерть від гострої ниркової недостатності, їм заздалегідь передбачена.

Les Propheties

З одного боку, життєвий шлях Нострадамуса є класичний приклад набуття Вищої Благодаті: життя успішного обивателя – випробування стражданням – осяяння – служіння. У той самий час насторожує вузька тенденційність його літературної спадщини. Історія людства, його минуле, сьогодення та майбутнє – це не лише політика, не лише кров, пожежі та війни. За чотири з половиною століття, що минули з дня виходу першого видання «Пророцтв», людство набуло колосального духовного, наукового та технологічного досвіду, причому як негативного, так і позитивного. Нострадамус бачив майбутнє виключно в похмурому політичному аспекті. Важко уявити, як могла свідомість людини витримати таку кількість зловісних картин жаху, божевілля та руйнувань.

«Гарячий вітер, порада, плач, боязкість,
Вночі в ліжку атаковано без зброї,
Страшне нещастя гноблення,
Епіталам новонаверненому, плач і сльози»

Ось типовий приклад змісту, стилістики та атмосфери «Пророцтв». А може, він навмисно згущував фарби, сподіваючись насторожити, застерегти? Може, саме в цьому він бачив свою місію, свій обов’язок перед нащадками? Адже не дарма у світі, що описується астрологом, постійно руйнуються храми і відбувається наруга над святинями. Докладно досліджуючи «центурії», поступово приходиш до висновку, що святотатство не результат, а причина крові, сліз та насильства.

Не претендуючи на беззастережну правильність тлумачення, спробуємо знайти факти вітчизняної історії, максимально подібні до викладених Нострадамусом. Приклад перший:

«Коли перекинуться ноші вихору І стануть один проти одного ті, хто закутаний плащем, Республіка буде потривожена новими людьми, Тоді білих не можна буде відрізнити від червоних»

Проаналізуємо символічний ряд. В сакральній символіці вихор асоціюється з плином часу, але плином бурхливим, прискореним, неординарним. Ноші вихору – політична сила, що динамічно реалізує свою історичну місію. Переворот ношей – поворот історії, державний переворот. У плащ закутуються воїни перед битвою, щоб за кольором відрізняти своїх від чужих. Описувані події відбудуться не в монархії, а у республіці, причому до влади прагнутимуть «нові люди», тобто ті, хто в найближчому минулому при владі не перебував. Усе це дуже нагадує події періоду двох революцій у Росії – буржуазно-демократичної, яка зруйнувавши монархію створила республіку, та жовтневої, яка призвела до влади нові політичні сили.

У всесвітній історії відомий лише один приклад, коли протиборчі сторони називали себе «білими» та «червоними». Причому відрізнити їх було неможливо, оскільки війна велася громадянська – народ воював проти себе.

Ще один приклад, що розвиває цю тему:

«Люди, які в цьому царстві були вченими,
Багато втратять при зміні короля,
Будуть заслані, втратять підтримку і золото,
Вчені та наука не будуть високо цінуватися.
Святим храмам буде завдано великої наруги,
І це буде вважатися великою доблестю,
Той, чий вигляд гравірують на грошах, на золоті, на медалях,
Зрештою помре в дивних муках.
Незабаром храми змінять кольори,
Білий і чорний колір перемішуються,
Червоні та жовті ці кольори викрадуть,
Кров землі, чума, голод, вогонь, води збожеволіють»

Картина більш ніж впізнавана. Події 1917 р. започаткували криваву селекцію інтелектуального потенціалу народів Російської імперії, що вступила в нову фазу свого існування під новою назвою. Початок цього періоду ознаменувався не тільки фізичним винищенням та втечею за межі країни найкращих представників інтелігенції. Саме слово «інтелігент» поступово набуло відтінку гидливості та нікчемності. «Народна» мудрість народжувала приказки на кшталт: «А ми університетів не кінчали!», а окуляри та капелюх однозначно вказували на приналежність до «смердючого прошарку» інтелігентів.

Напевно, за всю свою історію людство не було свідком такої масштабної руйнації храмів, убивств священнослужителів та наруги над святинями. Газета «24 години» з посиланням на «Чудеса та пригоди» (№ 6.99) публікує знайдений в архівах Г. Назаровим історичний документ такого змісту:

«1 травня 1919 р.
№13666/2
Голові В.Ч.К. тов. Дзержинському Ф.Е.

ВКАЗІВКА

Відповідно до рішення В.Ц.І.К. і Сов.нар.комиссаров необхідно якнайшвидше покінчити з попами та релігією. Попов належить заарештовувати як контрреволюціонерів та саботажників, розстрілювати нещадно та повсюдно. І якнайбільше. Церкви підлягають закриттю. Приміщення храмів опечатувати і перетворювати на склади.

Голова В.Ц.І.К. Калінін

Голова Рад. народ. Комісарів Улянов (Ленін)»

Особливо слід зупинитися на «дивній смерті» того, чий вигляд 72 роки прикрашав грошові купюри та урядові нагороди. Кончина В.І. Леніна, вірніше її природність, досі залишається одним із найзагадковіших і неоднозначних моментів радянської історії. Істина ж у тому, що все таємне рано чи пізно стає явним. Той же Г. Назаров пише:

«Виявляється, Ленін був ізольований вже в 1921 році, коли широкі маси не чули ні про яку його хворобу! Офіційну версію кимось зрушено на цілий рік!»

І далі: «З листа Леніна до Дзержинського, що вперше публікується в нас, випливає сенсаційний висновок, який змушує докорінно переглянути всю офіційну версію. Адже з цього випливає: Володимир Ілліч припинив свою діяльність як голова партії та держави у грудні 1923-го, а не 1921 року; і все, що офіційно повідомлялося про його подальше життя, було лише прикриттям страшної таємниці – його багаторічної політичної ізоляції».

Можливо, колись з’ясуються не лише дивні обставини, а й реальна причина смерті вождя народів. Ну що ж, зачекаємо…

Тепер про храми. Існувати без бога людина не може, і коли істинний Бог заперечується, на зміну йому приходить бог хибний, підроблений. Нострадамус пише: «Храми змінюють кольори» – на зміну величним соборам, білокам’яним і строгим, увінчаним золотими куполами та хрестами приходять помпезні «будинки інших богів». Замість вівтаря – стіл, вкритий кумачевою скатертиною, амвон – трибуна з мікрофоном. І господар цього будинку користується не стільки повагою та любов’ю парафіян, скільки викликає страх, бо проповідує не мир і любов, але закликає до боротьби з інакодумцями, аж до повного їхнього знищення. Змішання «білого та чорного» – добра і зла, моралі та аморальності, честі та безчестя – стали ознаками нової епохи. Те, що раніше було світлом, нова влада назвала темрявою. Викрадення цих кольорів, мабуть, символізує монополію нової влади на визначення критеріїв суспільної моралі. “Червоні” викрадачі описані; під «жовтими» мабуть, мається на увазі експансія революції до середньоазіатського регіону.

«Кров землі» – саме людина землі, селянин, виявився стороною найбільш постраждалої, найбільш приниженою. Згадаймо колективізацію, розкуркулювання, голодомор 1933-го тощо. Подальші коментарі, як то кажуть, зайві.

27 червня 1558 року у передмові до не опублікованими раніше центуріям Мішель Нострадамус пише звернення до короля Франції Генріха II. Ні ця передмова, ні ці центурії за життя автора не були опубліковані. Але для сучасного читача вони становлять особливий інтерес і передусім посвята, над розшифровкою якої вже кілька століть б’ються вчені від Праги до Нью-Йорка. Наведемо рядки, що викликають цікаві асоціації:

«…потім будуть надзвичайні зміни,
зміна царювань, велич землетрусу,
розмноження нового Вавилону…
і буде це тривати лише сімдесят три роки і сім місяців,
а потім пустить пагони та, яка так довго була безплідною,
починаючи з п’ятдесятого градуса,
і яка оновить усю Християнську Церкву»

Стародавній Вавилон увійшов в історію, і насамперед в історію християнства, як місце змішання Богом мов і народів за блюзнірську спробу досягти неба без допомоги Бога (Вавилонська вежа), місце войовничого язичництва і нестримної пороку. Новий Вавилон від старого відрізнявся хіба що величиною території, кількістю населення, жорстокістю внутрішнього терору та масштабами міжнародних амбіцій. Термін його існування також збігається з описаним (1917-1990). Але що це за таємнича сила, яка «оновить усю Християнську Церкву»?

На 50-му градусі східної довготи значних центрів християнства немає. А ось на 50-й паралелі розташована Прага та… Київ. Отже, можливо, йдеться про Україну? Підстави для такого припущення дає сам Нострадамус:

«Закон Мора поступово згасне,
Потім (прийде) інший набагато спокусливіший,
Борисфен першим прийде встановити
Своїми талантами (дарами) та мовою більше привабливий закон»

Переклад дослівний, а як кажуть: «з пісні слова не викинеш». Економічні формації не вічні – чи то утопічний соціалізм, чи то утопічний капіталізм. Хотілося б вірити, що новий закон буде законом, який утверджує найвищі духовні ідеали. А Борисфен… – так древні називали Дніпро, який сьогодні асоціюється саме з Україною.